Від 20 червня 2009 року  мій ЖЖ відкрито для анонімних коментів (без обмежень та цензури!).

Звернення до українських блогерів та ЗМІ

“На підставі мотивованого подання правоохоронних органів провайдери телекомунікаційних послуг зобов’язані вживати заходи з обмеження доступу своїх клієнтів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження незаконного інформаційного наповнення (контенту).

Інтернет-спільнота виступає проти законодавчого введення цензури в уанеті, створено інформаційний сайт - zakon404.pp.ua

Потрібно донести цю інформацію до загальноукраїнських ЗМІ - приєднуйтесь!

Закон отримав влучну назву "Закон 404", тому що саме 404 народних депутати підтримали це законопроект, а також - 404 - це код помилки, що ви побачите, якщо веб-сторінку не знайдено.


upd: для того, щоб дізнатися про Закон_404 детальніше - клікайте на банер.

Мені часто доводиться на інтернетсайтах висловлюватися з проводу націоналізму. Нещодавна прийняв участь у дискусії, де так звані етністи намагалися переконати, що Липинський - ворог України, а треба читати тільки Донцова. На противагу їм, комуністи ствержували, що до націоналізму необхідно додавати слово "буржуазний". Дозволив собі висловитися:

1. Можна сприймати, чи не сприймати філософію Липинського чи Донцова, але варто погодитися з тим, що це дві значні особистості, і їхня спадщина потребує осмисленного сучасного прочитання.
2.Поняття буржуазного націоналізму - це просто не коментується, тому що в цьому залкладені партійні настанови часів Рад. Союзу.
3.В основі націоналізму лежить поняття нації.
Націоналісти не роглядають націю, як політичну спільноту. Сприймаю цю думку, якщо провести водорозділ між громадянами та мешканцями України.
4. Якщо розглядати націю суто як кровну спільноту, то виникає два запитання:
а)як бути з українцями, що є такими по складу крові, але не сприймають націоналістичних гасел;
б) як визначати склад крові (легко "скотитися" до нацизму).
Якщо розглядати націю, як кровно-духовну спільноту, то по-перше, залишається пункт б), а, по-друге, в сучасній Україні - це однозначний шлях до маргіналізації.
Та течія націоналізму, яка розглядає націю, як спільноту духовну (мова, культура, моральність, історія, незалежність...) на сьогодняшній день не може вийти на широкий громадський простір перш за все із-за "люмпенських втіх" етнізму.
Можу додати,що саме погляд на націю, як на духовну спільноту є основа ліберального націоналізму, який, нмд, необхідний Україні.

Останнім часом я веду свій постійний блог на сайті "Політико" (http://politiko.com.ua/blog-104422). Мені завжди цікаво спостерігади, як по-різному коментують різні пости блогери і ЖЖ-френди. Передруковую без змін один з своїх постів.

Почну з того, що мені довелося почути багато звинувачень, але ... в симпатіях до БЮТу мене ще ніколи не звинувачували, і, щиро сподіваюсь, що після цього посту не будуть.

Шпальти газет та сторінки інтернет-видань займають інформаційні матеріали та коментарі щодо "Артек-шкандалю".

Не хотілося б мені шукати аргументи, чи могли - не могли народні депутати саме однієї конкретної фракції і тільки вони бути до цього причетні.

Я хотів би наголосити на такому:

1. Єдиний і головний інформаційний плюс цього скандалу - це необхідність прийняти рішучі, конкретні дії щодо боротьби з дитячою проституцією, порнографією та педофілією.

2. Категорично відмовитися від поєднання розслідування справи з політичною ситуацією в країні.

3. Вимагати всіма доступними методами повного та всебічного розслідування цієї справи.

4. Не довіряти кандидатам у президенти, які будуть у своїх передвиборних зверненнях використовувати чутки та бездоказові звинувачення щодо причетності до цієї справи.

5. Не сприймати висловлення політиків, громадських діячів, журналістів щодо політичного моменту в ціх злочинах до закінчення розслідування справи.

6. Відмовитися від політичних дискусій навкруги цього питання.

Почитав зранку новини в інеті, погортав російські сайти, згадав двох ймовірних кандидатів на другий тур наших виборів,
згадався перший рядок з віршу
О. Мандельштама,
а потім і весь вірш:


Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, кует за указом указ:

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина
И широкая грудь осетина.

З позиції пересічного виборця – того, кого деякі політики глумливо називають “електоратом” (приховуючи своє бажання сказати “бидло”), до виборів Президента ще дуже далеко – скільки днів ще треба примудритися прожити! Більшість з нас тут на ЖЖ, хоча здебільшого теж не дуже заможні, і не дуже відрізняємося від інших громадян, вважаємо, що вибори скоро. Сперечаємося, лаємося, думаємо...

Напевно у нас з вами був не дуже хороший Президент, правда?

Але, згадуючи галерею “портретів” на трибуні Майдану (іншого табору я не розглядаю і не розглядатиму!), я переконуюся все більше і більше, що в країні, де “все растащено, предано, продано”, КРАЩОГО ПРЕЗИДЕНТА БУТИ НЕ МОГЛО!

Я велику частину свого життя прожив у Радянському Союзі і переконався, що найжахливіший спадок, що залишався в костях, в нервах – це страх. Причому не той, що затримався від сталінської доби: проїде вночі “воронок” повз будинок, чи зупиниться; зупиниться ліфт на цьому поверсі, чи проїде далі, а інший – липкий, неприємний, який був скрізь: на роботі (чи поряд з тобою “сексот”), дома, коли закривали вікна на кухні, щоб не чули розмов, приглушено звучали приймачі з “ворожими голосакми” чи магнітофони з піснями Висоцького, Галіча...

Людину від тварини відрізняє перш за все почуття пам’яті.

Я пам’ятаю перші рухівські ходи. Пам’ятаю, як я хотів стати в ряд, а попереду несли гасло: “Бий жидів і москалів”. Потім прийшли керівники і транспорант забрали, і я робко став у колону...

Пам’ятаю “революцію на граниті”. Там було вже нове покоління. Я обережно наближався до вартових наметів, які ввічливо і спокійно пояснювали всім бажаючим свої вимоги.

Пам’ятаю перший мітинг на Майдані в 2004. Як люди намагалися майже притиснутися один до одного. То були не герої-революціонери, а той самий середній клас, кияни, які на собі винесли перші дні революції, і які спочатку ... трохи боялися, бо це вперше можна було говорити вголос все, що думали. І виходили вони не за Ющенка, а за свою честь і гідність. Пам’ятаю молоду пані, яка розмовляла по мобілці якимось веселим, трохи ненатуральним голосом, прикриваючись рукою від гулу натовпу: “Мама? Мамочка, не волнуйся – я уже на работе. Нет, у нас не кричат – это отопление ремонтируют. Что? на Крещатике? Нет – немного, я даже не заметила, спешила”, - Мама за доньку БОЯЛАСЯ! А потім на Майдані поступово зникав страх, з’являлася радість, пам’ять та почуття власної гідності. Пам’ятаю, як одна літня жінка посклизнулася під час ходи... До неї миттєво підскочили декілька огрядних чоловіків. Підняли її на руки і посадили осторонь на східцях. А один поцілував їй руку і сказав: “Мамо, відпочивайте – ми самі. Пішли хлопці!” Так натовп поступово ставав народом...

А сьогодні наближаються вибори.

Я буду голосувати за Ющенка! А якщо відбудеться диво і він стане Президентом, я напевно буду...знов незадоволений їм. І нічого він вирогідно не зробить. Він просто, нмд, кращий серед гірших.

Але він багато вже зробив задля того, щоб розкрилася пам’ять і зник страх.

Останнім часом я досить активно друкую свої думки та полемізую на сайті http://politiko.com.ua/.
Дописувачами цього сайту було помічено, що до передвиборної агітації вже приєдналися днякі представники церков Московського Патріархату. А, оскільки в полеміці найбільш “сприятливим” вважається принцип “ти сам йолоп”, їхні опоненти згадали церковну агітацію на Майдані.
Далі передруковую свій пост на вищезгаданому сайті.
2004 р. ПЕРЕД ПЕРШИМ ТУРОМ ПРЕЗИДЕНСЬКИХ ВИБОРІВ ми всі спостерігали і в реалі, і на телеканалах, як представники МП: такі собі літні тітоньки та такі собі огрядні молодики урочистим церковним маршем проходили повз наведені на них приціли... кінокамер на підтримку одного з кандидатів.Теж саме спостерігалося між першим та другим турами. Я особисто згуртованих релігійних колон представників іншого політичного спектру на той час не бачив (може я помиляюся - готовий сприйняти інформацію).
ПІСЛЯ ДРУГОГО ТУРУ ПРЕЗИДЕНСЬКИХ ВИБОРІВ РОЗПОЧАЛАСЯ ПОМЕРАНЧОВА РЕВОЛЮЦІЯ. На трибуні Майдану перебували предстоятелі різних церков та релігійних конфесій.
Я вважаю, що це абсолютно різні явища. Без жодних оціночних категорій, щодо правоти чи неправоти тих чи інших (своє власне ставлення я висловив, перебуваючи весь час на Майдані), нмд, висловлення позиції власної або своєї пастви (знов-таки, не оцінюю: щиро чи ні), по моральним законам припустиме і нормальне.
На всяк випадок, щоб питання про це не виникало під час обговорення, повідомляю, що в Бога вірую, але ні до жодної конфесії не належу. А якщо будуть бажаючі обговорити моє "етнічне право" піднімати ці питання, то я особисто з цими... "заклятими друзями" (так у 39-40 році минулого століття, після прийняття пакту Молотова - Рибентропа називали фашистів) у дискусію не вступатиму.

Згадуючи попередні вибори, я завжди звертав увагу на "пропаганду "добрих" справ", які рекламували політики та ПІАР-менеджери. Свого роду реєстр того, що конкретно робили кандидати для людей під час передвиборної агітації. Розумію дуже низьку реальну собівартість таких заходів для покращення життя людей. Але... там газ у село провели, там в лікарню ліки завезли, там школу відремонтували, там книжку хорошу видали, там популістський закон протягнули...

Я не кажу, що це добре, але... були люди, які завдяки виборам, щось копійкове отримували...
Не говорю тут про моральні аспекти, про це ми вже з вами говорили (http://fin-l.livejournal.com/17970.html)
А сьогодні? Таке враження, що гроші витрачаються лише на "бігморди" та концерти.
А з концертами, доречі, теж смішно (якби не було сумно):

"Я не сука и не крыса. У меня есть свои убеждения... За Януковича проголосовало много людей, нельзя не принимать их выбор во внимание... Я останусь со своим кандидатом до конца", говорила у 2004 році “наше всьо” Наталія Могилевська.
Сьогодні пані співає за Тимошенко...

Давайте спробуємо зробити такий собі "реєстр добрих справ" - що конкретно "подарували" людям наші кандидати під час своєї передвиборної активністі. І, незважаючи на те, що це сильно схоже на підкуп, подивимося, хто приніс при цьому бодай суто меркантильну користь.

Розумію, що пропозиція цинічна, але при всьому тому, оцінити різницю між гнилою гречкою та... негречкою громада зуміє.

Наводжу мовою оригіналу кометар Владіміра ЕШКИЛЄВА в "Газете по-Киевски", щодо сучасної літератури, опублікований в якості коментаря до Форуму Видавців":

– Нынешняя литературная молодежь – на 95% студенты и выпускники филфаков. А какой опыт у заурядного украинского филолога? Ну, пару оргий в студенческом общежитии, шашлыки на природе, восхождение на какую-нибудь гору... Он не знает, как мыслят богатые люди, бизнесмены, не знает их быта.

Он не жил в пентхаузе, не занимался сексом с топ-моделями, не плавал на собственной яхте, не носил дорогих часов... И главное, у него нет фантазии, чтобы нарисовать все это. И все эти «богатые» в сериалах мыслят и действуют, как шоферы и горничные. А где живые персонажи? Где хорошо выписанный сюжет? Все это – просто «искусство лакеев».

Власну думку, щодо наведеного, поки що не висловлюю,але хотів би, окрім цього, ще, задля дискусії, додати ось таке запитання.
Літературні фестивалі...
Стратегічна мета організаторів - залучення потенційних читачів до української культури та українського мистецтва. Чи виконується ця мета? Чи не невілюється різними неоднозначними шляхами власне мистецтво? Чи не перетворюється це на "міжсобойчик" між своїми?
Почув у Львові фразу від одного симпатичного та трішки на підпитку молодика, яку він виголосив своєму співрозмовнику:
"Ти ж теж поет - ти повинен зрозуміти, що я хочу сказати".
...Є тут про що поговорити, правда?

Ще один фрагмент (див. попередній пост) з інтерв'ю Оксани Забужко http://www.umoloda.kiev.ua/number/1483/164/52175/.
Доречі, був відверто здивований, що попередній пост майже не обговорювався. Чому? Тому що всі погоджуються, чи тому, що це всім до спини?

"У нас і досі немає екзамену на громадянство. Але — перепрошую — громадянство не є чимось, що автоматично «видається» тобі тільки за те, що ти опинився на цій території, як це відбулося у нас 1991 року, коли «громадянами України» стали називатися й ті, хто на грудневому референдумі проголосував проти її незалежності, а потім 10 років зберігав радянський паспорт, сподіваючись на «повернення СРСР». І скільки їх, таких, хто досі, як Путін із Медведєвим, відмовляється усвідомити, що це ІНША країна? А тим часом наші праворадикали (непогано б з’ясувати, на кого вони працюють) заявляють, що треба, мовляв, повертати в паспорт «п’яту графу». Та ні, панове, не «графу» треба повертати, а найзвичайнісінько ввести екзамен на громадянство, як це робиться в цивілізованих країнах! Тому що етнічне походження, яке фіксувалося в радянській графі про національність, до громадянства аніякісінького стосунку не має. Той ректор Донецького університету, що нині переслідує студентів, які написали петицію про надання альма–матері імені Василя Стуса, якщо не помиляюся, етнічний українець. А з другого боку — я можу зараз із місця назвати вам добрий десяток людей, які не є етнічними українцями, але є просто–таки взірцевими українськими громадянами, котрими Україна може пишатися. То чому не ввести екзамен на громадянство — і не розв’язати цим проблему? Чому в українських виборах мають брати участь люди, яким неприємний сам факт існування цієї країни?".

Може цей фрагмент зацікавить більше? Я і в цьому з О.З. абсолютно погоджуюся!

Вже декілька разів перечитав інтерв'ю Оксани Забужко В "Україні молодій".
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1483/164/52175/

Це саме той випадок, коли дуже хочеться, попри всі власні настанови цього не робити (в сенсі, кинути посилання: і ... обговорюйте собі самі потрошку) - просто його передрукувати. Вважаю, що кожна фраза в цьому інтерв'ю важлива і значуща. Але хочу виокремити понолог про інтелігенцію:
"... Почну здалеку. Євреї мають для своєї історичної трагедії ХХ століття спеціальний термін — Катастрофа. В українців не менше підстав говорити про свою Катастрофу, але ми за 18 років тільки про Голодомор сяк–так говорити навчилися. Але 1930–ті роки — то не тільки Голодомор, тобто ліквідація історичного селянства як «тіла нації». Це й ліквідація її «мозку», почата ще 1930 року так званим процесом СВУ, за яким було знищено 30 тисяч душ — уся «стара» інтелігенція (всі, кого відстрілювали потім, — то вже рештки, недобитки). Тобто тоді на Великій Україні відбувся грандіозний розрив — фатальний і, здавалось, абсолютно невідшкодований — з усією попередньою культурною традицією. Ті 30 років сталінщини — це для України суцільна чорна вирва, без перебільшення — апокаліптична доба. Ні в країнах Балтії, ні в Росії не було такого «стирання» практично всієї культурної матриці народу. Зверніть увагу: коли з’явилися «шістдесятники», це, за статистикою Чорновола, були всуціль інтелігенти у першому поколінні — селянські діти, які отримали радянську освіту. Моє покоління — «друге освічене» після сталінської Катастрофи (не кажу тут про себе особисто, мені трохи більше пощастило, — я таки з «недобитків»). А тепер погляньте, де воно нині, моє покоління, і що з тим сталося? Або спилося, або скурвилося."

Окрім повної згоди зі словами О.З. мені нема чого додати!

http://gazeta.ua/index.php?id=305705

Ніколи не симпатизував БЮТу. Але, є одне "але". Ці щоденики дійсно РОЗДАВАЛИСЯ! І люди їх із задоволенням брали! Особливо в регіонах, де далеко не всі купують своїм дітям якісні щоденики та підручники.
Деякі народні депутати та впливові політики урочисто виголосили, що вони своїм дітям такі щоденники не дадуть. Знаєте чому? Правильно! Вони спроможні купити інші. А деякі наші співгромадяни - неспроможні.
От і працюють зайці-тигри, коли вовки сплять!
Був би щасливий, щоб всі партії "зрівнялися" і саме дарували всім: книжки, підручники, шкільні товари. І хай там буде будь-яка реклама, хай там буде, що завгодно! А, головне, чим більше таких кроків зробить кожна партія, тим, по-перше, менше уваги буде на одну з них, а, по-друге - людям буде трохи краще.
Якщо підрахувати всі гроші, що витратилися вже на "бігморди", то напевно вистачить на всіх школярів України!
Закон забороняє рекламу в школах? А хіба закон дозволяє відсутність підручників та грошей на шкільні товари для дітей?
Якби БУДЬ-ЯКА партія спромоглася фінансувати видання української книжкм - не своїх лідерів і не про своїх лідерів, а української класики, поезії, ведучих сучасних письменників, я би особисто зібрав би групу інтелектуалів і їздив по Україні з такою простою "непрямою агітацією":
- Доки всі партії розвішували бігборди, тільки саме ця партія фінансувала та дарувала людям українські книжки.

Мене б за це засудила громада? Ну "переморгав" би! Але з'явилася б книжка!

Звертаюся до тих читачів цього посту, які мають дітей-школярів, або родичів-школярів, або ще самі – школярі.
Хотів би привернути вашу увагу до грамотного використання української мови на уроках математики.
Взагалі, опанування українською в школі – це дуже “непередбачене задоволення” .... батькам. Вчителі у спадщину від радянської влади отримали цілий букет неперевершених “партійних порад та настанов”. Дуже добре пам’ятаю власну приголомшеність, коли я, десь наприкінці сімдесятих років минулого століття, випадково потрапив на нараду вчителів української мови та літератури. З жахом згадую уривок з промови якогось чина з міністерства, чи міськвно:
“Не говоріть з дітЯми непонятно. Вчить їх використовувати короткі речення. Ніяких прикметникових, а, особливо, дієприкметникових зворотів! Хай не пишуть незрозумілі слова, бо починають мудрити, коли перекладають з російської. Доречі, не переймайтеся синтаксисом – його все одно вивчають на уроках російської, а синтаксиси у нас на щастя схожі.”
Дуже хотілося вставити власні коментарі, чи, бодай, розставити смайлики, але, бачите, втримався.
Математиці в цьому контексті здебільшого “повезло”. Термінологія або давно “устаканілась”, або дебільної українізації не відбулося. Хоча спроби були. Пригадую, як на початку дев’яностих серйозно обговорювали питання, чи не варто “трикутник” називати “косинець” – це буде “далі” від російського “трєугольнік”, абсолютно при цьому забуваючи, що термін “косинець” використовується в кресленні для назви “угольнік”. Доречі, як краще називати “по-старому”: многокутник, чи по-новому “багатокутник” – я особисто для себе й досі не визначився.
Серед давно існуючих термінів мені дуже подобається назва прямих, що не перетинаються та непаралельні.- “мимобіжні прямі”. Цікаво, що ця тема (не найлегша у курсі стереометрії) в україномовних класах сприймається краще, аніж в російськомовних, нмд, із-за вдало підібраного терміну (російською: скрещівающієся прямиє) звучить віддаленніше від змістового наповнення.
Хочу привернути увагу на “батьківський тест” вчителям.
От умова задачі. В російськомовних классах вчили так :
- Записываете условие задачи, а затем пишете – Решение.
А я яке слово, замість слова “Рєшєніє” треба писати українською:
1.Рішення?
2. Розв’язок?
3. Розв’язування?
4. Розв’язання?
Перші два – це просто і зрозуміло: (1.) використовується в сенсі рішення зборів, чи наради; (2.) – в сенсі: відповідь, а от (3.) чи (4.)?
З малюнка видно, що (3.) – це процес хибних та правильних ходів, а (4.) – отримання результату.



Отже в зошитах школярів після умови звдвчі повинно бути написано “Розв’язання”.

Готуюсь до Форуму Видавців у Львові. Переглядаю книжки, які будуть
представлені на нашому стенді. Переглядаю книжки молодих авторів - прозаіків та поетів. Багато еротичних замальовок, багато сторінок в цих книжках тим чи іншим чином про секс.
Продивляюся сторінки... Ні - не збуджує! Старий вже?...

Раптом згадалося (саме в такій послідовності - без якогось відбору!):

спочатку "Коханець леді Четерлей" (в перекладі Соломії Павличко),

а потім -

...Смотри, навстречу, словно пух лебяжий,
Уже босая Делия летит!
Мандельштам “Tristia”

Ты меня на рассвете разбудишь,
проводить необутая выйдешь.
Вознєсєнский “Сага”

...В небо промені - коліна
божевільно ще дівочі.
Тичина “На світанню”

...Прелестна прелестью небрежной,
В одной сорочке белоснежной
Ложится почивать она.
Пушкин “Руслан и Людмила”

Ви скажете -
- поєднав...
Дійсно: секс з чуттєвістю та еротикою - дивно! Але ж уява одразу розігралася... Сексуальні замальовки в "Коханці..." та легка еротичність і чуттєвість поетичних рядків приносять справжню насолоду та сприяє уяві набагато більше, аніж сучасне "сексопісаніє".

Чи я помиляюсь?

Передруковую свій пост, що розташований на http://politiko.com.ua/blogpost6081#comment66025

Написати це мене спонукав пан Володимир Бобко, який в своєму пості http://politiko.com.ua/blogpost6055 навів деякі поняття з праць англійського вченого Ентоні Сміта, в тому числі - його означення нації.
"Для націоналістів нація - це етнічна, кровно споріднена спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти - вільні громадяни, які мають рівні права й обов'язки у своєму територіально чітко окресленому "домі" Мета націоналістів - підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності".
Пану Сміту було нелегко з цим означенням - адже довелося в англійську мову ввести неїснуїюче поняття етносу. Він впорався!
Але маю одне запитання. За означенням Е.Сміта нація - це спільнота, яка:
1. Етнічна, кровно споріднена.
2. Має власну історію.
3. Має власну мову.
4. Має, чи намагається мати власний "дім".
5. Всі члени цієї спільноти мають відповідні права.
6. Мають відповідні обов'язки.
В мене одне запитання. Що робити мені - людині, що ПОВНІСТЮ сприймає і, головне, виконує пункти 2 - 6, але не "підходить" під пункт 1?
Я ніколи в житті не приховував і не збираюся приховувати, що я - етнічний єврей, не міняв прізвище чи національність.Завжди жив в Україні (тільки на 5 років виїзжав до Росії, щоб отримати вищу освіту, бо державний антисемітизм в колонії був більш однозначний, аніж в метрополії). Працював вчителем математики - 13 років в українській школі і 17 років в українській школі з російською мовою навчання (доречі, євреї тоді в Києві працювали в українських класах, а в російських - етнічні українці та росіяни: ці класи вважалися більш престижними, ну і... мову треба було знати) - вибачте за високопарність: виховував генофонд нації. З 27 моїх книжок з математики - 21 написана українською мовою. 12 років керую видавництвом, що опікується україномовною книжкою. Знаю і люблю історію України, схиляю голову перед вояками УПА, пишаюся тим, що серед них було чимало етнічних євреїв.
Мені скажуть: давайте разом з нами? А я не хочу, щоб мене приймали - я хочу бути такий як всі. Або - не з ними.
Я не розумію і не збираюся розуміти, чому етнічний українець, який не зробив і не хоче робити задля цієї країни бодай частки того, що зробив я, має більше прав, аніж я.
Причому, я не про виключення, а про право людини, поза залежністю від етносу, обирати для своєї самоідентифікації націю.
Я себе позиціюю українцем єврейського походження. Хтось проти? Тоді не я не з вами, а ви не зі мною. Мої друзі - ці, кого я вважаю справніми націоналістами, зі мною погоджуються. Вам цікаво, хто саме? Ну, наприклад, (хто наберіть у гуглі прізвища) Ірина та Ігорь Калинці. Це - близькі і по життю, і по переконанням мені люди, справжні патріоти України.
Панове націоналісти! Подумайте, чи може варто змінити поняття "етносу" на поняття "політичної нації", і тоді я з вами.

 В старі часи на питання, чи я член партії, я відповідав: "Нєт - я єё мозг!" 
А якщо без жартів, то в мене було і є отторження компартії і залишилося це відчуття до будь-якої партії і зараз.
Чи міг я - єврей, та ще й не робітник чи селянин, вступити в КПРС? Міг - був досить потрібною фігурою задля відповідних квот та процентів - все одно когось брали для статистики, то я був "найкращим". Як відбивався? Іноді пояснював, що не вважаю себе політично-підкованим, скаржився, що не встигаю проштудіювати всі томи Леніна, задавав запитання, на кшталт - як мені сплачувати партійні внески з... репетиторства. Але то вже нецікаво - "умєрла, так умєрла".
А сьогодні? Сьогодні, на відміну від партій "нормальних" демократичних країн - українські партії не стільки політичні клуби, скільки ... політичні або бізнесові, або піарні проекти.
Хто сьогодні стає членом будь-якої партії?
а) Майже фанати, що повністю сприймають паперові ідеали відповідної організації. Таких небагато і вони ... недостатньо освічені люди.
б) "Трішки ідеалів, трішки нематеріальної користі" - це "найприємніші": вирішуються завдяки членству суто прагматичні питання, що пов'язані не стільки з меркантильними, скільки з іншими дивідендами - робота, оточення, моральний комфорт, тощо. Для них - обрана партія аж ніяк не вступає у жорстоке протиріччя з власними поглядами.
в) "Заслані козачки" - зовні мало відрізняються від попередньої групи, але виконують, звісно не задаром, деякі приватні завдання: порепетувати на мітингах, подискутувати в інтернеті, якось "опустити" тих, хто проти...
г) "Головні дійові особи і виконавці" - ті, хто заробляє або суттєві дивіденди, або гроші.

Ну і скажіть мені, що мені в таких партіях робити?

Цей пост також розміщено на http://politiko.com.ua/blogpost5827

 Вітаю, друзі, зі святом!

Вісімнадцять років для людини - це повноліття - можна отримувати паспорт.
Вісімнадцять років для країни - що це, багато чи мало? Мало звісно, але велика кількість людей... не може пам'ятати всі ці вісімнадцять. От і виходить, що моїм юним та молодим френдам навіть легше, аніж більш "дорослим" відчувати подих історії, адже щось вони знають з розповідей.... Шкода, що мало  з книг (скоро і про Померанчову революцію доведеться нам з вами розповідати дітям та молодшим братам і сестрам, бо книг майже немає). Але, благаю, не сприймайте інформацію зі шкільних підручників. Одного разу я "це" прочитав... Ну, мені "це" не могло завадити - я пам'ятаю всі вісімнадцять. А тим, кому потрібна  інформація.... кепсько.
Взагалі: найперше, що відрізняє людину від тварини - це почуття пам'яті та власної історії. Згадую, як, під час "революції на асфальті", я бачив та запам'ятав обличчя тих письменників, поетів, художників, з більшістю яких зараз співпрацюю... І як ми з ними ж зустрічалися на Майдані у 2004... І в нас вже були інші стосунки, і інша вже була країна. 
А як це погано і несправедливо, що ми губимо свою історію. НЕ історію  далекого минулого (ту історію ми ВЖЕ майже загубили, а процес реанімації ще майже не розпочався), а історію, яку ще можна врятувати, яку варто збирати в діда-прадіда, по дрібничці, по краплиночці. Ще живі герої УПА, ще досить активні дисиденти часів Брєжнєва-Горбачова, ще молоді та завзяті учасники революції на асфальті... 
Але як багато втрачено... В мене був двоюрідний дядько, який загинув у 1945 році. Він був полковником, командиром полку. В моєму дитинстві його дорослі родичі згадували дуже рідко, я навіть ніколи не замислювався, чому... І от декілька років тому мій батько (Царство Йому Небесне) розповів мені, що дядько був полковником КДБ, і що він відмовився виконати наказ, коли отримав команду про передислокацію полку в західну Україну. Загинув він рядовим у штрафбаті... До чого це я? ЛЮДИ ДОБРІ, Я НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ ЙОГО ПРІЗВИЩА!!!

А сьогодні для мене свято! Чому, не зважаючи на всіх політиків, кризи, хвороби, - це свято? Тому, що, майже цитуючи Оксану Забужко, нам не було соромно за імперію зла, - це не була наша країна. А тепер в нас є НАША країна, ... за яку сьогодні ще ... буває дуже соромно.

Зі святом!

Не можу похвалитися, що вже здоровий і повний сил, але вже маю можливість спілкуватися в інтернеті, тому, перш за все, щиро дякую друзів і френдів, які турбувалися за мене. Не буду говорити банальностей, що ваша підтримка допомогла вижити, але... це так! 

Для початку розповім декілька особливо "зворушливих" історій, які трапилися під час мого лікування у реабілітаційному центрі поза Києвом. Взагалі, місце для лікування - чудове (для відпочинку - не дуже: скучно і нецікаво, але я ж не відпочивати поїхав туди): чисте повітря, ліс, затишно, дивовижні лікарі - вони на роботі ПРАЦЮЮТЬ, уявляєте? Я, після київських лікарень, такого вже не уявляв. Взагалі, таке враження, що в опробовану років сорок потому методику вставили сучасні ліки та більш-менш сучасні апарати дослідження, і саме це й сприяє якості.

Отже:

Історія перша (найкоротша) "Про що думала медсестра".
В перші дні мого перебування ще доводилося досить часто робити "рятівні" уколи.  Заходить в палату до мене симпатична сорокорічна пані - "сестра медична" (саме так прийнято називати сестер милосердя в цьому закладі) і з порогу абсолютно без зайвих слів та зайвих натяків виголошує:
- Давайте знайомитися -- знімайте штани!
Повинен сказати, що в ту ж саму мить сердцевий напад пройшов.

Історія друга (майже по Н. Думбадзе) "Щелепи та аутогенний тренінг".
Декілька разів я був на сеансах аутогенного тренінгу. Сам я непогано проводжу ці сеанси, але суто персонально. От і вирішив подивитися, як діє масовий ефект. Можу зтвержувати: діяв. Люди затулили очі та розслабилися, і намагалися відчувати все, що говорила пані фахівець (голос з магнітофону). Пройшли перші хвилину сеансу:
"Вы совершенно спокойны. В каждой мышце вашего тела - вялость, расслабленность... " Ну і таке інше. На шостій хвилині пані Голос З Мікрофону говорить: 
"У вас расслабляются мышцы лица. Вы полностью расслаблены. Вы чувствуете свои зубы... ".
В цей час, забиваючи пані Голос З Мікрофону над кімнатою лунає вигук:
- Какие такие зубы, гадюка?!
Всі, хто був на той час вже в прострації + я вскакуємо і бачимо картину (пані Голос З Мікрофону продовжує щось варнякати) сидить розгнівана бабуся та розмахує рукою, в якій... ДВІ ВСТАВНІ ЩЕЛЕПИ. 
"Нємая сцена"....пані Голос З Мікрофону продовжує....

Історія третя (перепрошую Кло - знаю, що ти збираєш подібні перли, але забув розповісти другу частину).
"Єврей, селюк і татарин"
Історія особливо цікава, після того, як розповім (чи нагадаю - здається я її вже десь розповідав) мою "армійську" історію. Це було тридцять три роки потому, коли мене призвали в армію і сержант записував анкетні дані:

- Фамилия, имя, отчество?
- ........... ....... ........ (прізвище товаріщу сержанту далося важко)
- Год, число, месяц рождения?
-.....  ......... ..............
- Национальность?
- Еврей.
- (з жахом) Так и писать?
- Ну да!
- (Зібравшись з мужністю) Ничего - я тоже татарин.

Далі абсолютне дежа вю.
Діалог хворого з хворим (другий хворий - я).

- У вас така чудова українська мова. Ви з заходу?
- Та ні - з Києва!
-Та не може бути!
-Та правда. Ще й з Подола, якщо знаєте. Ще й жид.
- Господи! Та це нічого. Я он теж... з забитого села - я селюк!
 


Історія четверта (майже драматична) "Чи є різниця між пигулками та гумовими виробами".

Пролог. Почну з медичних термінів. При нападах стенокардії, яка притаманна майже всім, хто мав інфаркт, доводиться приймати нітрогліцерин. Але тепер цими маленькими та дуже неприємними (страшено болить голова та розсипаються у кишені - адже завжди потрібно носити з собою) пигулками майже ніхто не користується, оскільки є нітромінт - спрей, зручний і більш гуманий.
Фабула. Один хворий - літній, але досить бадьорий дідуля - розсипав тубочку з нітрогліцерином. І почали йому присутні дядьки радити піти до аптекарської ятки та придбати нітромінт. Дали йому "покуштувати". Напад у діда одразу пройшов і йому сподобалося. Кажуть дядьки: запиши. -Ні - каже дід - я не забуду, бо по телевізору рекламу чув. Пішов до ятки. Пішов ї я - треба було щось з ліків докупити, але прийшов туди раніше за діда, бо він по дорозі ще з кимось поговорив. Збираюся виходити, а тут прийшов дід.
Драматичний діалог (з пані провізоркою).
- Драствуйте.
- І вам не хворіти, діду.
- У вас є.... забув...... пауза....... згадав (реклама ж) ПРЕЗЕРВАТИВ?
- Ой лишенько! Діду, а ВАМ навішо!
Фінал.
- Від інфаркту!

Послухайте, панство, а дід безперечно правий!