Від 20 червня 2009 року  мій ЖЖ відкрито для анонімних коментів (без обмежень та цензури!).

Оскільки для того, щоб відтворювати свої пости, доводиться використовувати два дива XXI століття – інтернет і мобільний телефон, а також найбільше диво – одного зі своїх найкращих френдів, відповідаю на попередній пост всім одразу:

1. Щиро дякую всім, хто привітав мене з Днем Народження і побажав одужання. Вірте, що це не просто форма – Ваші теплі слова дійсно допомагають.

2. Оскільки слово «святкуватиму» було в лапках, я не згадував, що мені пощастило народитися в один день з Лесею Українкою. А те, що я про це не забув, переконаєтеся на 190-річчя Лесі Українки наступного року, коли (дай Боже ніщо не завадить) вийде нова дивовижна книжка видавництва «Факт», яка – секрет.

3. Дуже б хотілося, щоби всі також висловилися з приводу написаного мною «політичного пункту» попереднього посту. І не задля дискусії – просто хочеться знати, оскільки мріється мати бодай віртуальну країну у 100-200 душ, в якій є однодумці, присутній плюралізм думок, а незгода та інші думки висловлюються вічливо, переконливо і з повагою до опонента.

25 лютого цього року «святкуватиму» дві події: день народження та інавгурацію Президента України. Чому «свято» в лапках і чи поєднання не із-за манії величі? Просто так вийшло, що обидві події цього разу мають негативний присмак: це другий мій день народження поспіль, який я «святкуватиму» перебуваючи в лікарні та інавгурація «не мого» президента.

Прошу звернути увагу , що «не мій» - це не «не той, за якого я голосував». У 2004 році в першому турі я не голосував за Ющенка, що не завадило мені вважати участь у Помаранчевій революції найяскравішою подією життя (до речі, цього разу у першому турі я голосував саме за Віктора Андрійовича).

Означення: «Не мій президент» - це той, який не може стати моїм за жодних обставин.

І це не тому, що ніколи не забуду «проФФесора», Анну Ахметову (симпатична фройдівська обмовка – правда, Ринате Леонідовичу?), Гулака-Артьомовського та українського поета Чехова. Відверто кажучи, в мене це завжди чомусь викликало посмішку більше ніж неприязнь. «Не мій» тому, що моїм Президентом не може бути колишній уголовник і не може бути людина, яка першу свою промову після виборів виголосила російською мовою. Хоча мушу сказати, (незважаючи на те, що мене, безперечно, засуджуватимуть деякі однодумці, які вірять у демократичність Юлії Тимошенко),
«ах, это так же ново –
Как серый волк
Иль верный Казанова»,
- я голосував в другому турі проти обох. Чому? Доведеться згадати свій перший день народження. Я святкував тоді (розумію, люди стільки не живуть), коли моїм президентом (чи Генсеком – не важить) був… Й.В.Сталін. Паралель зрозуміла? – не хочу, щоб демагоги-диктатори керували моєю країною. До речі, моїми президентами (чи то першими секретарями) в основному були не диктатори, а «шестьорки» (Брєжнєв, Черненко, Кравчук, Кучма… І зараз - нова). За своє життя я поважав та поважаю лише трьох президентів чи генсеків – Хрущова, Горбачова, Ющенка. Звісно, з різних причин та по-різному. А інших – когось ненавидів, когось боявся, когось просто не поважав. Дійсно (щоб не заглиблюватися в далекі часи) за що я міг поважати секретаря ЦК КПУ з ідеології Кравчука? В його партії я ніколи не перебував, але дуже добре пам’ятаю його дискусії з рухівцями, де він з позицій комуністичної ідеології пояснював їм хибність національних та націєтворних ідей. Не було за що мені також поважати парторга ЦК на Атоммаші Леоніда Кучму. Пам’ятаю, що під час кучмівського правління я перейнявся ессе Оксани Забужко «Прощання з імперією», де вона пояснювала, що їй не було соромно за Радянський Союз, бо це була не її країна, а Україна є і за неї поки-що соромно. Те, що писала пані Оксана, я розумів, але шкірою почав відчувати не одразу. Хід історії, відчуття незалежності країни і жах від можливості втратити незалежність я відчув при всіх вадах і розчаруваннях саме під час правління Віктора Андрійовича Ющенка. Я голосував проти двох (оскільки не хотів вибирати між диктатором, якому не вірю, та «шестьоркою», в якого не вірю), але, чесно кажучи, менше боявся Януковича. І сьогодні можу сказати - я відчуваю свою країну, вірю в неї і наразі мені не страшно, але не смішно, а просто соромно.

Прошу Господа, щоб у наступному році допоміг мені по-іншому святкувати свій день народження. Дякую Господу, що дав мені мою країну, що позбавив мене страху. Прошу Господа допомогти мені перемогти сором.

«Се люди Твоя, Господи.

Пошли їм іще раз Сина Свого.

Приходь, Господи:

вони готові.»


п.с.: із задоволенням прочитаю всі Ваші коментарі, але прошу не ображатися, якщо не зумію відповісти.

Перебуваючи в лікарні, дізнався про те, що готується цей лист і попросив друзів розмістити його і в моєму блозі. Підтримую кожне слово, написане тут.
Ваш Леонід Фінкельштейн


Відкритий лист ГО «Жіночий голос» до українців

До виборів залишилися лічені дні. Головні взаємні звинувачення на адресу одне одного політиками вже сказані, головні гучні скандали вщухли, головні «раптові» епідемії щасливо оминули наші домівки і залишилися у році, що минув. Але саме зараз і саме від нас залежить, якими будуть роки наступні. Тому що зараз ми обираємо майбутнє своєї країни і від нашого вибору залежить, стати нам рівноправною європейською державою чи бути в Європі тільки географічно, а насправді повернутися до не такого вже й далекого колоніального минулого.

( Читати більше )

Звернення до українських блогерів та ЗМІ

“На підставі мотивованого подання правоохоронних органів провайдери телекомунікаційних послуг зобов’язані вживати заходи з обмеження доступу своїх клієнтів до ресурсів, через які здійснюється розповсюдження незаконного інформаційного наповнення (контенту).

Інтернет-спільнота виступає проти законодавчого введення цензури в уанеті, створено інформаційний сайт - zakon404.pp.ua

Потрібно донести цю інформацію до загальноукраїнських ЗМІ - приєднуйтесь!

Закон отримав влучну назву "Закон 404", тому що саме 404 народних депутати підтримали це законопроект, а також - 404 - це код помилки, що ви побачите, якщо веб-сторінку не знайдено.


upd: для того, щоб дізнатися про Закон_404 детальніше - клікайте на банер.

Мені часто доводиться на інтернетсайтах висловлюватися з проводу націоналізму. Нещодавна прийняв участь у дискусії, де так звані етністи намагалися переконати, що Липинський - ворог України, а треба читати тільки Донцова. На противагу їм, комуністи ствержували, що до націоналізму необхідно додавати слово "буржуазний". Дозволив собі висловитися:

1. Можна сприймати, чи не сприймати філософію Липинського чи Донцова, але варто погодитися з тим, що це дві значні особистості, і їхня спадщина потребує осмисленного сучасного прочитання.
2.Поняття буржуазного націоналізму - це просто не коментується, тому що в цьому залкладені партійні настанови часів Рад. Союзу.
3.В основі націоналізму лежить поняття нації.
Націоналісти не роглядають націю, як політичну спільноту. Сприймаю цю думку, якщо провести водорозділ між громадянами та мешканцями України.
4. Якщо розглядати націю суто як кровну спільноту, то виникає два запитання:
а)як бути з українцями, що є такими по складу крові, але не сприймають націоналістичних гасел;
б) як визначати склад крові (легко "скотитися" до нацизму).
Якщо розглядати націю, як кровно-духовну спільноту, то по-перше, залишається пункт б), а, по-друге, в сучасній Україні - це однозначний шлях до маргіналізації.
Та течія націоналізму, яка розглядає націю, як спільноту духовну (мова, культура, моральність, історія, незалежність...) на сьогодняшній день не може вийти на широкий громадський простір перш за все із-за "люмпенських втіх" етнізму.
Можу додати,що саме погляд на націю, як на духовну спільноту є основа ліберального націоналізму, який, нмд, необхідний Україні.

Останнім часом я веду свій постійний блог на сайті "Політико" (http://politiko.com.ua/blog-104422). Мені завжди цікаво спостерігади, як по-різному коментують різні пости блогери і ЖЖ-френди. Передруковую без змін один з своїх постів.

Почну з того, що мені довелося почути багато звинувачень, але ... в симпатіях до БЮТу мене ще ніколи не звинувачували, і, щиро сподіваюсь, що після цього посту не будуть.

Шпальти газет та сторінки інтернет-видань займають інформаційні матеріали та коментарі щодо "Артек-шкандалю".

Не хотілося б мені шукати аргументи, чи могли - не могли народні депутати саме однієї конкретної фракції і тільки вони бути до цього причетні.

Я хотів би наголосити на такому:

1. Єдиний і головний інформаційний плюс цього скандалу - це необхідність прийняти рішучі, конкретні дії щодо боротьби з дитячою проституцією, порнографією та педофілією.

2. Категорично відмовитися від поєднання розслідування справи з політичною ситуацією в країні.

3. Вимагати всіма доступними методами повного та всебічного розслідування цієї справи.

4. Не довіряти кандидатам у президенти, які будуть у своїх передвиборних зверненнях використовувати чутки та бездоказові звинувачення щодо причетності до цієї справи.

5. Не сприймати висловлення політиків, громадських діячів, журналістів щодо політичного моменту в ціх злочинах до закінчення розслідування справи.

6. Відмовитися від політичних дискусій навкруги цього питання.

Почитав зранку новини в інеті, погортав російські сайти, згадав двох ймовірних кандидатів на другий тур наших виборів,
згадався перший рядок з віршу
О. Мандельштама,
а потім і весь вірш:


Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.

А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет,
Как подкову, кует за указом указ:

Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина
И широкая грудь осетина.

З позиції пересічного виборця – того, кого деякі політики глумливо називають “електоратом” (приховуючи своє бажання сказати “бидло”), до виборів Президента ще дуже далеко – скільки днів ще треба примудритися прожити! Більшість з нас тут на ЖЖ, хоча здебільшого теж не дуже заможні, і не дуже відрізняємося від інших громадян, вважаємо, що вибори скоро. Сперечаємося, лаємося, думаємо...

Напевно у нас з вами був не дуже хороший Президент, правда?

Але, згадуючи галерею “портретів” на трибуні Майдану (іншого табору я не розглядаю і не розглядатиму!), я переконуюся все більше і більше, що в країні, де “все растащено, предано, продано”, КРАЩОГО ПРЕЗИДЕНТА БУТИ НЕ МОГЛО!

Я велику частину свого життя прожив у Радянському Союзі і переконався, що найжахливіший спадок, що залишався в костях, в нервах – це страх. Причому не той, що затримався від сталінської доби: проїде вночі “воронок” повз будинок, чи зупиниться; зупиниться ліфт на цьому поверсі, чи проїде далі, а інший – липкий, неприємний, який був скрізь: на роботі (чи поряд з тобою “сексот”), дома, коли закривали вікна на кухні, щоб не чули розмов, приглушено звучали приймачі з “ворожими голосакми” чи магнітофони з піснями Висоцького, Галіча...

Людину від тварини відрізняє перш за все почуття пам’яті.

Я пам’ятаю перші рухівські ходи. Пам’ятаю, як я хотів стати в ряд, а попереду несли гасло: “Бий жидів і москалів”. Потім прийшли керівники і транспорант забрали, і я робко став у колону...

Пам’ятаю “революцію на граниті”. Там було вже нове покоління. Я обережно наближався до вартових наметів, які ввічливо і спокійно пояснювали всім бажаючим свої вимоги.

Пам’ятаю перший мітинг на Майдані в 2004. Як люди намагалися майже притиснутися один до одного. То були не герої-революціонери, а той самий середній клас, кияни, які на собі винесли перші дні революції, і які спочатку ... трохи боялися, бо це вперше можна було говорити вголос все, що думали. І виходили вони не за Ющенка, а за свою честь і гідність. Пам’ятаю молоду пані, яка розмовляла по мобілці якимось веселим, трохи ненатуральним голосом, прикриваючись рукою від гулу натовпу: “Мама? Мамочка, не волнуйся – я уже на работе. Нет, у нас не кричат – это отопление ремонтируют. Что? на Крещатике? Нет – немного, я даже не заметила, спешила”, - Мама за доньку БОЯЛАСЯ! А потім на Майдані поступово зникав страх, з’являлася радість, пам’ять та почуття власної гідності. Пам’ятаю, як одна літня жінка посклизнулася під час ходи... До неї миттєво підскочили декілька огрядних чоловіків. Підняли її на руки і посадили осторонь на східцях. А один поцілував їй руку і сказав: “Мамо, відпочивайте – ми самі. Пішли хлопці!” Так натовп поступово ставав народом...

А сьогодні наближаються вибори.

Я буду голосувати за Ющенка! А якщо відбудеться диво і він стане Президентом, я напевно буду...знов незадоволений їм. І нічого він вирогідно не зробить. Він просто, нмд, кращий серед гірших.

Але він багато вже зробив задля того, щоб розкрилася пам’ять і зник страх.

Останнім часом я досить активно друкую свої думки та полемізую на сайті http://politiko.com.ua/.
Дописувачами цього сайту було помічено, що до передвиборної агітації вже приєдналися днякі представники церков Московського Патріархату. А, оскільки в полеміці найбільш “сприятливим” вважається принцип “ти сам йолоп”, їхні опоненти згадали церковну агітацію на Майдані.
Далі передруковую свій пост на вищезгаданому сайті.
2004 р. ПЕРЕД ПЕРШИМ ТУРОМ ПРЕЗИДЕНСЬКИХ ВИБОРІВ ми всі спостерігали і в реалі, і на телеканалах, як представники МП: такі собі літні тітоньки та такі собі огрядні молодики урочистим церковним маршем проходили повз наведені на них приціли... кінокамер на підтримку одного з кандидатів.Теж саме спостерігалося між першим та другим турами. Я особисто згуртованих релігійних колон представників іншого політичного спектру на той час не бачив (може я помиляюся - готовий сприйняти інформацію).
ПІСЛЯ ДРУГОГО ТУРУ ПРЕЗИДЕНСЬКИХ ВИБОРІВ РОЗПОЧАЛАСЯ ПОМЕРАНЧОВА РЕВОЛЮЦІЯ. На трибуні Майдану перебували предстоятелі різних церков та релігійних конфесій.
Я вважаю, що це абсолютно різні явища. Без жодних оціночних категорій, щодо правоти чи неправоти тих чи інших (своє власне ставлення я висловив, перебуваючи весь час на Майдані), нмд, висловлення позиції власної або своєї пастви (знов-таки, не оцінюю: щиро чи ні), по моральним законам припустиме і нормальне.
На всяк випадок, щоб питання про це не виникало під час обговорення, повідомляю, що в Бога вірую, але ні до жодної конфесії не належу. А якщо будуть бажаючі обговорити моє "етнічне право" піднімати ці питання, то я особисто з цими... "заклятими друзями" (так у 39-40 році минулого століття, після прийняття пакту Молотова - Рибентропа називали фашистів) у дискусію не вступатиму.